Свідок та учасник розвалу Союзу

У долі Заслуженого лікаря України, лікаря вищої кваліфікаційної категорії з організації і управління охороною здоров’я, багатолітнього очільника Волинської обласної клінічної лікарні Івана Сидора багато пам’ятних дат. Іван Миколайович  ще за часів СРСР одним із перших вийшов із КПРС і навіть привселюдно порвав свій партквиток.  

Досить цікавим та насиченим став  «московський період» його життя. І не тільки для однієї особи, а для нашої недалекої історії у цілому. Тож цікаво послухати очевидця її творення.

– Коли після сесії Верховної Ради СССР приїжджав  з Москви додому, мене зустрічали з прапорами, у тому числі й рухівці. Рух тоді якраз набирав сили, – повертається думками у вікопомні 90-ті роки колишній союзний депутат. – Перший раз запропонували виступати в обласному ляльковому театрі, іншим разом – у будинку культури. І все мене запитують: «Ви за українську мову, Ви за Україну?»…

– Бажали переконатися, чи, бува, не поміняли громадянства? Адже далеко не всі втрачали можливість стати москвичем. У Вас такий шанс був стовідсотковий.

–  Я входив у міжрегіональну парламентську групу. Це дуже важливо. Її у той час очолював  Герой  соцпраці, відомий правозахисник, академік Андрій Сахаров. Це була надзвичайно розумна людина, з потужним мисленням. Думаю, у той час будь-кому Героя не давали.  А він був тричі Герой. За вільне слово Анрія Дмитровича, розробника ядерної зброї, в його рідній країні переслідували, навіть у заслання відправили…  Ми ж жили в готелі «Москва», де перебував і Борис Єльцин. У нашу групу входила також Галина  Старовойтова,  Гавриїл Попов, популярний тоді Анатолій Собчак, депутат  Сергій Станкевич та багато інших демократично налаштованих депутатів.

– Іване Миколайовичу, з Андрієм Сахаровим особисто Вам доводилося спілкуватися?

– Звичайно, що так. Як у нас було?  Міжрегіональна група, її актив, розміщувалися в готелі «Москва», другий поверх якого було зарежимлено. Якщо хтось з рідних хотів когось провідати, то потрібен був дозвіл  Верховної Ради Союзу. Ми всі збиралися за «круглим столом» і слухали Андрія Сахарова  Я вам скажу, настільки він  був потужна, вольова людина , що порівняти з будь-ким із учених чи академіків просто важко! Тоді у Верховній Раді повсякчас виникало питання, який шлях має обрати Радянський Союз? Сахаров виступав за конфедерацію. Тоді ми всі з союзних республік його підтримували. А  Михаіл Горбачов, хоча і вніс певне потепління і випустив на волю Андрія Сахарова, який усупереч волі партноменклатури став депутатом, усе ж, вважав його дисидентом і неблагонадійним. Андрій Дмитрович постійно сидів у третьому ряду від трибуни, аби йому було легше виходити. Він просив дозволу  написати Конституцію майбутньої держави: « За ніч напишу на одному аркуші, і за тією Конституцією будуть два покоління жити». Горбачов усе: «Сідайте, сідайте!». Він не давав йому говорити, буквально зневажав. Але Андрій Сахаров довго не пожив, і всі ідеї його померли разом із академіком…

Якогось дня приходимо на засідання Верховної Ради і бачимо, що воно дивно затримується. Якась біганина в президії, до якої входило близько сотні чоловік… Виходять Президент Михайло Горбачов, Анатолій  Лук’янов – Голова Верховної Ради –  і повідомляють, що помер Андрій  Сахаров. Нас автобусами повезли в приміщення Академії наук СРСР, де було труна з тілом покійного. Там не можливо було пройти, стільки було міліції! Для депутатів зробили коридор, щоб попрощалися з колегою. А потім люди підхопили труну з тілом Андрія Сахарова, носять на руках і не можна навіть забрати, щоб доставити на кладовище… На площі, тоді казали, було не менше 6-7 мільйонів людей. Уявіть собі! Передають труну з рук у руки – і не можна забрати! Так глибоко шанували людину за її правдиве слово!

 – Для партійних вождів втрата, мабуть, була невелика?

– Коли було останнє засідання, то Михайло Горбачов казав: «Ми маємо розпустити Верховну Раду Союзу. Замість неї створимо асамблею. Чи вона буде в Москві, чи вона буде в Мінську, чи буде в Києві, немає різниці: ви будете всі депутатами, будете користуватися пільгами». І ставив пропозицію на голосування. У нас же тоді не було автоматизованої системи підрахунку голосів… Голосували руками. Спеціальні люди рахували. У мене є фотографія, я сиджу спереду, неподалік – Олесь Гончар. Просять голосувати: хто за те, щоб розпустити Верховну Раду Союзу?  Голосів, по суті, нема. Головуючий ставить питання знову, так повторювалося кілька разів, поки нарешті проголосували розпустити. Ви ж знаєте, що тоді  було 2,5 тисячі депутатів. А у Великому кремлівському палаці находилося одночасно 9 тисяч людей.  Це ще Лєонід Брежнєв побудував його, сподівався на світове панування. Так у той період розраховував Радянський Союз свою роль на планеті…

– Тоді ніхто, напевне, не думав, що імперія ось-ось розсиплеться…

 – Цьому посприяв  заколот ГКЧП, що незабаром розпочався. Але ще до того нам, депутатам, видали путівки на відпочинок із сім’ями за кордоном. У мене тоді було два маленькі хлопці. Один ще в школу не ходив, а інший чи в третій, чи в четвертий клас. Точно вже не пригадую. Дають мені путівку на Кубу. Я думаю: навіщо мені та Куба комуністична?  Хоча природа там гарна… Я хотів у Сирію. Тоді Сирія була не такою, як сьогодні, що палає у війні. У Ізраїлі хотів пройтися святими місцями. Мені, західникові, це було дуже цікаво. Тому йду я в оргвідділ.  Мені кажуть, що поміняти напрямок у путівці може лише Анатолій Лук’янов – Голова Верховної Ради. Йду до нього. Він на мене дивиться: «То ви вчора виступали в підтримку Горбачова»?». А я дійсно виступав на з’їзді  з трибуни в підтримку Михайла Горбачова, навіть мав запис на касеті, правда, де він подівся, не знаю…  Лук’янов із Горбачовим ще були друзями. Тож на путівці без ніякого застереження з’явилася  резолюцію: «Поміняти Кубу на Сирію!». І я готувався поїхати в відпустку. Дружина відмовилася, послалася на те, що літаком ніколи не мандрувала…

І тут почався заколот.  Я поїхав до себе у Грозьово на Львівщину. Їду «Москвичем-412», слухаю радіо і чую повідомлення, що розпочався ГКЧП. Що за дива?! Заїжджаю до покійного Павловського, він був ректором, друг мій. У той час якраз лежав у лікарні і каже мені: «Друже, ти, давай, їдь туди, ти дивися, що там робиться». Я десь о першій ночі приїжджаю додому, світло горить. Якась така тривога на душі… Що ж таке? Діти малі повинні спати. Дивлюся, на столі чимала купа телеграм. «Терміново в Кремль, Анатолій Лук’янов». Зміст і підпис однакові. Дружина каже, що усі телефонують і радять не їхати, бо всіх під кремлівською стіною розстріляють.

– І яке ж мудре Соломонове рішення прийняв депутат Іван Сидор?

– Я переночував, ранок, як кажуть, мудріший за вечір… Зранку іду в лікарню. У нашому колективі тоді було ще 68 чи може 78 комуністів. Чимала партійна організація! Галина Халай була секретарем, завідуюча відділом фізіотерапії. Збираємося в «Червоному кутку» (згодом там була церква, зараз хірургія). Збираю на партійні збори всіх комуністів і заявляю, що з сьогоднішнього дня забороняю діяльність парторганізації в колективі обласної лікарні. Якщо хочете збиратися, орендуйте собі десь квартиру. Я також виходжу з КПСС! Пишу заяву у присутності всіх. За мною десь відсотків 80 також написали заяви. Навіть ті написали, що свого часу давали на вступ мені рекомендації…  Тільки ортодокси лишилися.. Словом ,ті заяви занесли в міськком партії. Я ж свій квиток партійний просто порвав.

І, все-таки, вирішив їхати в Москву. Думаю, мене люди неправильно зрозуміють, якщо в Луцьку залишуся. Ненормальне явище! У мене депутатське посвідчення – дає право на СВ-вагон. Сідаю і їду в Москву. Їду і все думаю, що нас чекає? Куди їхати? Приїжджаємо на Київській вокзал уранці, ага, вже ніхто не зустрічає. Раніше з Верховної Ради зустрічали, чемодан брали й несли прямо до машини. Іду сам  із валізою в депутатську кімнату. Уже й кавою не вгощають… Машину треба чекати 15 хвилин, раніше вона вже стояла в чашці. Певний дискомфорт відчувається. Але машиною направляюся в готель «Москва», в номері перевдягаюся з дороги.

У Кремль ми завжди входили від собору Василя Блаженного. Там, до речі, багато входів та виходів. Через кроків п’ять один від одного стоять охоронці, і кожен перевіряє посвідчення, звіряє фото. Йдемо у Великий кремлівський палац, де збиралися постійно.

– Відчуття, напевне, не з приємних?

– Безперечно. Там шум, ніхто нічого не знає. Галина Старовойтова оголошує, що в країні почалася революція. Просить усіх долучатися. Мені кажуть, що у Великому збираються російські депутати. Вийшов звідси, йду туди, де збираються українські. Леонід Кравчук виступає і говорить російською. Володимир Яворівський не стримується і робить йому  закид: «Ви навіть стін боїтеся, від своєї мови відмовляєтеся, говорите російською!».  Окрім Яворівського, були й інші письменники –  Ростислав Братунь, Юрій Щербак, Борис Олійник, Олесь Гончар. Виступаючі пропонують усім, кому дорога Україна, сідати в автобуси і їхати на дачу Бориса Єльцина, де буде формуватися колона, щоб іти в Кремль. Пам’ятаю, Гончар із Олійником під час перерви ідуть територією Кремля,  і Гончар щось  із запалом говорить Олійнику та жестикулює рукою. Довго вони отак гуляли. Не знаю, про що там була мова, але ж Олійник, як ви знаєте, був затятий комуніст. Він вірив в ідеї комунізму…

 Їдемо автобусом на дачу Єльцина. Там формується колона. Одні говорять, що зібралося 8 млн, інші – 7. Я тільки скажу, що ні початку, ні кінця їй не було видно. Не менше людей, ніж на демонстраціях при Союзі. Ідемо до Кремля. Пам’ятаєте, Борис Єльцин вилазить на танк, піднімає у руках прапор і тоді вирішують брати Кремль. З ним – 30 депутатів, у тому числі  Анатолій Собчак, Гавриїл Попов. Я у приміщення не входив. Але  згодом Станкевич розповів, що обійшов не менше 5 кабінетів, де працювали генеральні секретарі ЦК КПРС. «Ми зайшли, там стояв якийсь міліціонер, ніхто на нього ніякої уваги не звертав, ніде нікого нема , лише в одному побачили лідера ГКЧП Георгія Янаєва, який спав.  Біля нього – недопита пляшка коньяку «Наполеон». Його будять, а він каже : «Ребята, дайте отдохнуть, я устал». Ось так і закінчився СРСР.

– Оскільки Ви були в епіцентрі того хаосу, то детальніше, будь ласка, як події розвивалися далі?

– Заколот, як відомо, 19 серпня 1991 р. очолювали міністр внутрішніх справ Янаєв,  заодно з ним були міністр оборони Язов, начальник генерального штабу Ахромеєв і голова колгоспу Стародубцев. Пуго розпорядився  підняти всю льотну бойову дивізію, підвели танкові війська, піхоту. Кремль був оточений безліччю військ. Але Шапошніков, який керував повітряними силами, дав слово Єльцину,  що відкривати вогню не буде.  Як воно буде насправді, тоді ніхто ж не знав. Літаки з бойовими ракетами – прямо в повітрі над Москвою… Гул такий, що немислимо! Справжня тобі війна. Пуго дає команду відкрити вогонь, Шапошніков цієї команди не виконав, дотримав слова генерала. Коли люди на чолі з Єльциним підійшли до Кремля, у Пуго не було іншого виходу, як застрелитися, Ахромеєв поїхав на квартиру і  у ванній повісився, а Язов, який пройшов земне пекло Другої світової, заховався на дачі, його кончина невідома. Стародубцев утік у свій колгосп. Янаєв залишився один. Так безславно закінчився  заколот.

– А з ним і більш як 80-літня історія останньої імперії.

– Згодом у Біловезькій пущі в Білорусі зібралися представники трьох республік:  Леонід Кравчук (Україна), Борис Єльцин (Росія) і Станіслав Шушкевич (Білорусь).  Вони й підписали 8 грудня 1991 р. угоду про створення СНГ (Союз незалежних держав). Кравчук, пам’ятаю, прилітає в аеропорт, усі кричать: «Комуняка! Створив новий Радянський Союз!». Та зі старим режимом уже було покінчено. На ньому поставили хрест. Єльцин за своїм характером був демократ. Я скажу, коли був з’їзд партії, він був перший секретар міськкому партії Москви та член Політбюро. У нього було все, чого душа забажає… На з’їзді – 9 тисяч партійців. Михайло Горбачов надає йому слово, і Борис Миколайович робить заяву, що виходить з рядів комуністичної партії. Це був шок для всього світу. Сенсація неймовірна: правлячу партію розвалюють не низи, а її верхівка, у якої неймовірні блага. Він показав себе істинним сибіряком зі стальним характером, якому однаково не страшні ні люті морози, ні кулі, ні танки. Саме тоді Єгор Лігачов прорік свою знамениту фразу: «Борис, ти не прав!». Якби у той період був при владі отой дурний Путін, хто знає, як би усе повернулося? Він і сьогодні хоче Союзу. Але з ним було покінчено ще тоді, коли я був союзним депутатом. І назад вороття немає!

– Від душі вдячний Вам, Іване Миколайовичу, за цікаві спогади та за те, що найшли час для спілкування.

Володимир ПРИХОДЬКО.